Хто є я? Для чого
живу? Що я маю? Який я?
Відповіді на ці
складнощі питання виявилась – найпростішими.
Взагалі, питання
поставлене неправильно. Хто є я? але для кого?. Для інших людей, для природи,
для Бога, чи для самого себе. Необхідно уточняти. Не існує об’єкта без
суб’єкта. Якщо є досліджуваний об’єкт, мусить бути той хто досліджує.
Висновок. Хто я?
– неможливо дати відповіді на питання, яке складене неправильно. Хто є я для
себе – я – це ввесь світ. Ввесь світ що довкола мене – міститься в мені, адже
все що я бачу чую відчуваю – в мені…що поза мною – я не дізнаюсь ніколи, бо все що невідоме – стаючи відомим поміщається в
мене і перестає бути поза межами. Єдине, що я можу, це припустити, що об’єкт, що
в мені, теоретично може існувати поза мною.
Для чого я живу?
Відповідь – щоб
жити і робити вибір між добром та злом. Багато людей ставлять за мету життя дію
у завершеному доконаному вигляді. Типу: досягти кар’єрного росту, виростити
дітей, побудувати дім, зробити внесок в науку. Такі люди часто відчувають страх
перед смертю, що їм не вдастсья закінчити справу, що життя виявиться прожитим
марно. Треба ж не досягти кар’єрного
росту, а досягати, не виростити дітей, а в ростити їх і т.д. Бо ніхто не може
бути впевненим у завтрашнім дні, а хто робить все що в його силах вже сьогодні,
і не більше має бути спокійним, адже робити все що в твоїх силах, і змиритися з
тим, що від тебе не залежить – є головним правилом життя. Не можна всі надії зосереджувати у
майбутньому, бо майбутнє це лише ілюзія, але і неможна вимагати від себе надзусиль, спішитись встигнути. Встигнути – це вже не від тебе залежить. Головне
намагайся. Людина, котра дотримується
такого правила, ніколи не скаже: « я
марно прожив життя». Адже він жив так
правильно як міг, - ось і все що від нього вимагалося.
Що я маю? –
нічого. Нічого не є моєю власністю, навіть я сам. Бо є той хто може забрати від
мене самого себе, не питаючи дозволу. Мною управляють бажання, страх,
потреби,різного роду обставини. Я ж не маю нічого. Не маю мами, тата, жінки, дітей,
грошей. Вони ніколи не були моїми, і якщо в мене їх хтось забере, то це цілком
нормально. Це не несправедливо, це не сумно, це не погано. Коли я втрачу, я
подякую, що мав, це не зіпсує мого світосприйняття, не забере віри у добро. Бо
кожен дар треба приймати з вдячністю, та розумінням, що він як і ти не вічний.
І насолоджуватись ним, ловити кожну мить, поки дар при мені, а коли його не
стане – не сумувати а тепло згадувати, що він був. Не можна його
недооцінюватися, не можна кидатись дарами, а цінувати.
Який я є?
Я красивий чи
урод? Добрий чи злий? Чесний чи брехливий? Знову ж таки питання неправильне.
Який я є для
кого? Наприклад для суспільства…
Перш за все, що
не завжди є легко – треба сприймати та любити себе таким як є. Звичайно деякі
риси, наприклад характеру, чи якісь переконання змінювати необхідно…але не
більше. Не можна комплексувати на рахунок того що змінити не можна. Якщо Бог
наділив мене саме такими якостями, значить для чогось це необхідно. Навіть, якщо
то здається абсурдним.
Бути красивим,
поняття відносне. Нам диктують моду та
красу так сказати «вища ієрархія». Ми всі тягнемося до канонів, ідеалів,
ідолів, не розуміючи, що їх ми творимо самі. Так, фігурна довгонога дівчина, це
класно. Всі погоджуються? От якщо більшість погодиться це стане дійсністю, і
меншість візьме це як факт. Проблема в тому, що більшість тепер погоджується,
не ссилаючись на внутрішнє поняття краси, а на авторитетність законодавців
моди. Не дурно у всі часи поняття краси відрізнялося до крайностей. Тай і у
народів різних – поняття різне. Це все відбувається підсвідомо, і ми свято
віримо, що наша думка – саме наша. Навязування анорексивого блідого ідеалу стало
нашестям 21 ст. Ми не усвідомлюємо, що тягнучись за тими псевдо ідеалами, ми
залишаємо в меншості нормальних людей. Нормальні люди починають соромитись
своєї опозиційності та комплексуючи і собі сідають на різні дієти, стають в
черги за силіконом. Це призводить до
ланцюгової реакції, в результаті якою, нормальнх людей стає дуже мало і вони
визнаються уродами, в той час як штутчно зуродовані - еталонами краси. Згодом через ефект надоїдливості та
одноманітності, знову якісь впливові люди вводять поняття нової краси, і все
починається спочатку, можливо в зворотньому напрямку. А ми як тупе бидло тільки
і мечемся з боку в бік, страждаючи та не вдовольняючись собою. Згадаємо навіть
часи середньовіччя, у яких модно були накладні сідниці, та повні жінки. Зараз
ми кажемо що то не красиво, не тому що то некрасиво, а тому що ми сліпі ідіоти
з промитими мозгами. Красиво – все – що є творінням Бога. І КРАПКА.
Поглянемо тепер з
іншого ракурсу.
Я хворий чи здоровий?
Для чого може
бути потрібен інвалід, котрий їсти самостійно не може, живе як рослина? А багато для чого.
Перше – для
прикладу. Завдяки ньому батьки проявляють небачене милосердя доглядаючи та
люблячи його, даючи приклад милосердя іншим.
Друге – подивившись на таких людей
багато людей починають насправді цінувати те, що мають, лише в порівнянні вони
можуть відчути дійсно всю ту благодать, якою їх обдарив Бог. Третє – сила духу –
таких людей стає прикладом для наслідування мільйонів, вчить не здаватись. Адже
побачивши в їхніх очах життєлюбство, стає деколи встидно за себе і за своє незадоволення
життям.
Такі люди
необхідні суспільству, так як і кожен з нас. Вони такі ж як і ми, але місія в
них більша – що через них виявлялося добро. І звичайно вони теж мають вчинити
вибір між добром та злом, проте вибір цей їм даватиметься важче, але і буде оцінений
стократно.
Сприймати себе
таким як є, без комплексів, та без страху до відторгнення суспільством – ось
істинне благо. Якщо суспільство відторгує за ознаки якими наділив нас Господь –
краще самому віддалитись від нього.
