воскресенье, 29 января 2012 г.

Так просто


    Який би я був щасливий, якби рідні та близькі мені люди пообіцяли не оплакувати мене після смерті. І не просто пообіцяли, якби перейняли мою філософію, і зрозуміли врешті-решт наскільки смерть потрібна і рятівна для людства.
    Не страждали. Не картали себе. Наскільки все би було простіше. Я б не боявся так любити, не боявся дозволяти любити себе. Мені було б набагато приємніше бачити їх теплий погляд, усмішку, чисте та вільне серце, аніж гіркі отруйні сльози... нехай і за мною, нехай в мою честь.
    Адже смерть - це спасіння. Спасіння від нудьги вічності. Спасіння від перенаселення. Наскільки приємно розуміти, що ти не помираєш, ти поступаєшся місцем. Просто напросто поступаєшся місцем дітям, яких так любиш. Чому плакати? Чого боятися?
    Ненавиджу коли кажуть : "Він ще стільки всього не завершив", "Він так хотів жити", "Це несправедливо". Адже несправедливо - це вічність, а смерть - це сама справедливість. І раз прийшов час, значить нема нічого незавершенного, значить, що всі справи, які я не виконав, чи не встиг виконати - не були би виконами навіть при житті. Бог бачить наше життя як на долоні, і варто нам лиш зробити вибір, чи ділом, чи помислом, вже наперед відомо до чого той вибір приведе.
    Трагедія смерті полягає у одному - у нашій жадібності. Ми не вміємо віддати те, що навіть ніколи не було нашим, а яке Бог подарував нам, з умовою повернути. І дав безкоштовно. І умова всім відома. І ми всеодно продовжуємо сумувати, ніби нас кинули, ніби нас обманули, ніби наплювали в душу.
    Як би я хотів самому повірити тому, що пишу. Навчитися у себе, перейняти філософію. Навчитися самому відпускати те, що стало частинкою мене самого - своїх близьких. Як би хотів повірити, що цей умовний спосіб написання, колись таки стане дійсним, і світ зрозуміє нарешті, що страждання - в дійсності індикатор неправильного мислення, і страждаючим - необхідно міняти не світ, а всього-навсього власний світогляд.
    Що нема нічого просто так. Що все що відбувається, відбувається не стільки через щось, як для чогось, і кожна мить приносить лише користь, дає урок для подальших життєвих кроків.
Як би я був щасливий...
29.01.12 1:02

пятница, 27 января 2012 г.

...


        Хто є я? Для чого живу? Що я маю? Який я?
        Відповіді на ці складнощі питання виявилась – найпростішими.
        Взагалі, питання поставлене неправильно. Хто є я? але для кого?. Для інших людей, для природи, для Бога, чи для самого себе. Необхідно уточняти. Не існує об’єкта без суб’єкта. Якщо є досліджуваний об’єкт, мусить  бути той хто досліджує.
        Висновок. Хто я? – неможливо дати відповіді на питання, яке складене неправильно. Хто є я для себе – я – це ввесь світ. Ввесь світ що довкола мене – міститься в мені, адже все що я бачу чую відчуваю – в мені…що поза мною – я не дізнаюсь ніколи, бо  все що невідоме – стаючи відомим поміщається в мене і перестає бути поза межами. Єдине, що я можу, це припустити, що об’єкт, що в мені, теоретично може існувати поза мною.

        Для чого я живу?
        Відповідь – щоб жити і робити вибір між добром та злом. Багато людей ставлять за мету життя дію у завершеному доконаному вигляді. Типу: досягти кар’єрного росту, виростити дітей, побудувати дім, зробити внесок в науку. Такі люди часто відчувають страх перед смертю, що їм не вдастсья закінчити справу, що життя виявиться прожитим марно. Треба  ж не досягти кар’єрного росту, а досягати, не виростити дітей, а в ростити їх і т.д. Бо ніхто не може бути впевненим у завтрашнім дні, а хто робить все що в його силах вже сьогодні, і не більше має бути спокійним, адже робити все що в твоїх силах, і змиритися з тим, що від тебе не залежить – є головним правилом життя.  Не можна всі надії зосереджувати у майбутньому, бо майбутнє це лише ілюзія, але і неможна вимагати від себе надзусиль, спішитись встигнути. Встигнути – це вже не від тебе залежить. Головне намагайся.  Людина, котра дотримується такого правила,  ніколи не скаже: « я марно прожив життя».  Адже він жив так правильно як міг, - ось і все що від нього вимагалося.  

         Що я маю? – нічого. Нічого не є моєю власністю, навіть я сам. Бо є той хто може забрати від мене самого себе, не питаючи дозволу. Мною управляють бажання, страх, потреби,різного роду обставини. Я ж не маю нічого. Не маю мами, тата, жінки, дітей, грошей. Вони ніколи не були моїми, і якщо в мене їх хтось забере, то це цілком нормально. Це не несправедливо, це не сумно, це не погано. Коли я втрачу, я подякую, що мав, це не зіпсує мого світосприйняття, не забере віри у добро. Бо кожен дар треба приймати з вдячністю, та розумінням, що він як і ти не вічний. І насолоджуватись ним, ловити кожну мить, поки дар при мені, а коли його не стане – не сумувати а тепло згадувати, що він був. Не можна його недооцінюватися, не можна кидатись дарами, а цінувати.

        Який я є?
        Я красивий чи урод? Добрий чи злий? Чесний чи брехливий? Знову ж таки питання неправильне.
        Який я є для кого? Наприклад для суспільства…
        Перш за все, що не завжди є легко – треба сприймати та любити себе таким як є. Звичайно деякі риси, наприклад характеру, чи якісь переконання змінювати необхідно…але не більше. Не можна комплексувати на рахунок того що змінити не можна. Якщо Бог наділив мене саме такими якостями, значить для чогось це необхідно. Навіть, якщо то здається абсурдним. 
Бути красивим, поняття  відносне. Нам диктують моду та красу так сказати «вища ієрархія». Ми всі тягнемося до канонів, ідеалів, ідолів, не розуміючи, що їх ми творимо самі. Так, фігурна довгонога дівчина, це класно. Всі погоджуються? От якщо більшість погодиться це стане дійсністю, і меншість візьме це як факт. Проблема в тому, що більшість тепер погоджується, не ссилаючись на внутрішнє поняття краси, а на авторитетність законодавців моди. Не дурно у всі часи поняття краси відрізнялося до крайностей. Тай і у народів різних – поняття різне. Це все відбувається підсвідомо, і ми свято віримо, що наша думка – саме наша. Навязування анорексивого блідого ідеалу стало нашестям 21 ст. Ми не усвідомлюємо, що тягнучись за тими псевдо ідеалами, ми залишаємо в меншості нормальних людей. Нормальні люди починають соромитись своєї опозиційності та комплексуючи і собі сідають на різні дієти, стають в черги за силіконом.  Це призводить до ланцюгової реакції, в результаті якою, нормальнх людей стає дуже мало і вони визнаються уродами, в той час як штутчно зуродовані  - еталонами краси.  Згодом через ефект надоїдливості та одноманітності, знову якісь впливові люди вводять поняття нової краси, і все починається спочатку, можливо в зворотньому напрямку. А ми як тупе бидло тільки і мечемся з боку в бік, страждаючи та не вдовольняючись собою. Згадаємо навіть часи середньовіччя, у яких модно були накладні сідниці, та повні жінки. Зараз ми кажемо що то не красиво, не тому що то некрасиво, а тому що ми сліпі ідіоти з промитими мозгами. Красиво – все – що є творінням Бога. І КРАПКА.
Поглянемо тепер з іншого ракурсу.
Я хворий чи здоровий?
Для чого може бути потрібен інвалід, котрий їсти самостійно не може, живе як рослина?  А багато для чого.
       Перше – для прикладу. Завдяки ньому батьки проявляють небачене милосердя доглядаючи та люблячи його, даючи приклад милосердя іншим. 
       Друге – подивившись на таких людей багато людей починають насправді цінувати те, що мають, лише в порівнянні вони можуть відчути дійсно всю ту благодать, якою їх обдарив Бог.            Третє – сила духу – таких людей стає прикладом для наслідування мільйонів, вчить не здаватись. Адже побачивши в їхніх очах життєлюбство, стає деколи встидно за себе і за своє незадоволення життям. 
       Такі люди необхідні суспільству, так як і кожен з нас. Вони такі ж як і ми, але місія в них більша – що через них виявлялося добро. І звичайно вони теж мають вчинити вибір між добром та злом, проте вибір цей їм даватиметься важче, але і буде оцінений стократно.
Сприймати себе таким як є, без комплексів, та без страху до відторгнення суспільством – ось істинне благо. Якщо суспільство відторгує за ознаки якими наділив нас Господь – краще самому віддалитись від нього.


Небілий Невірш


Не бійся втратити життя
На всіх людей один сюжет
Утроба – світ - сира земля

Небійся втратити чого не маєш
Воно не належить тобі
Його тобі дали і заберуть не питаючи дозволу

Одні живуть щоб жити, а інші щоб не вмерти
Життя це все, а смерть лиш мить
Не бійсь свою принести жертву

Хто не віддає, від того забирають
Життя не варте нічого,  якщо його ціль – його збереження
Якщо над ним тремтять, не відпускають

Не плач шо втратив, радій шо мав,
Інакше сльози не припиняться
Інакше втратиш й те що маєш

Як тре, помри,   не будь жлобом
Дай місця іншим народитись
Бо  смерть не зло, бо смерть добро

Все зникне, одне за одним, чи разом
Все що ти ціниш, що любиш, для чого живеш
За що молишся, чому надієшся

Цінуй кожну секунду, через секунду ти її втратиш
Якщо доживеш до того часу, якщо не втратиш більше
Цінуй сьогодні завтра воно помре.

Ти не маєш нічого, все тут не твоє
Як тобі можуть належати люди, речі слова
Коли ти не належиш собі сам                               

Операція "Завоювання степендії"


1 Негайно покинь звичку робити декілька речей одночасно. Складається обманне враження що робиш багато, але справді робиш
менше. Витягни навушники, вирубай музику коли читаєш. Поєднувати можна лише мінімум речей які незалежні між собою. Одна річ
що робиться на автоматі(прибирання вязання і такі інші)+ одна що не виконується на автоматі(але що не потребує надмірної зосередже-
ності
2 Найбільше гнітить і не дає зосередитися обмеження в часі. Усвідом, що не залежно від того чи думатимеш ти чи ні про час робота
швидше не виконається. Єдине, що дає нагадування про час - це недавання розслабитись. Усвідомлення того, що ти робиш все що
в твоїх силах заспокоює. Не картай себе чому скоріше того не зробив, а просто роби. Але коли ми постановимо собі що не
збавлятимемо темп,(за такий то період виконуватимемо певну однакову кількість роботи(по два приклади, по десять сторінок)) тоді
цієї проблеми можна позбутися. Тобто
замість обного великого обмеження, розділяй свій час на менші однакові частинки. По перше це не даватиме тобі змоги збавляти
темп, по друге - приноситиме задоволення, коли ти вкладатимешся в ці свої міні-ліміти.
3 Не працюй надміру. Надмірна захопливість приводить спочатку до надмірної продуктивності, а потім спостерігається зменшення
аж до збитків. Роби за певний інтервал в часі перериви, ходи розвіятися, зміни рід праці(розумову на фізичну і навпаки). Але ні
в якому випадку не з розумової на іншу розумову. Це збє тебе з хвилі, і потім знов затратисться багато часу щоб вїхати.
4 Не думай за інші речі. Те що тебе мучить,чи нагадування про те що ти маєш зробити, краще коректно записати десь на листку,
і викинути з голови, з обіцянкою собі потім в тому ретельно розібратись. Але бажано з питаннями такого роду(ЗА МОЖЛИВОСТІ)
розбиратись до того.
5 Заняття яким ти займаєшся має бути цікавим. Робота проти своїх бажань нищить здоровя як фізичне так і психічне.
Виникає питання, а що, якщо треба - а не цікаво. Як інформація не цікава, то вона засвоюватиметься з труднощами, і легко
забуватиметься. Постарайся побачити заняття з іншого боку. Тобто що ще воно тобі дає окрім прямого свого призначення.Наприклад
розглядай його як розвиток сили волі(потрібна річ), чи роби його з метою доказати що ти не гірший, змагайся з кимось.
Не починай виконувати завдання поки не ознайомишся з його призначенням, що воно тобі дає, для чого тобі воно. І коли знайдеш
хоть клаптик цікавого і корисного для себе - лише тоді починай.
6 Не розсереджуй увагу. Зупинися на одному підручнику, де поступово викладена інформація. Не черпай з багатьох це уповільнює.
Старайся щоб твої знання мали кубічну форму, тобто як широкі так і глибокі. Ні в вякому разі не ширші ніж глибші.
7 Не перемикайся зустрівши цікаву інформацію, запиши її на листку, і після закінчення заняття розглянь детальніше.
8 Краще хоть шось аніж нічого. Нема такої інформації яка б потім тобі не знадобилася, якщо вона хоч трохи торкається теми
твого заняття. Якщо не знаєш з чого почати не сиди склавши руки. Почни з середини з кінця, зроби хоть шось. Заголовок ставлять
в кінці.
9 Позбуться страху перед майбутнім. Нема нічого такого щоб сталося, і з я кого не можна було б користі. Зі всього є користь.
Що б не сталося стається на краще якщо ми правильно це сприйматиме. Коли ми навчимося з всього поганого що стається
черпати для себе користь, позбудимся страху перед майбутнім, то вже навіть сам факт того що ми то вміємо, робитиме нас
щасливими

Сила чи насилля?


Править той хто сильніший.
Чому так?
Більшість скаже, де та справедливість? Якщо він сильніший то чому йому все можна???
Виявляється, як би це абсурдно не звучало, можна. Ну правда не все… Це все так має бути. В чому справа?
Давайте розглянемо світ тварин, світ недоторканий, де не має місця людині… Тут зграєю править сильніший, право на розмноження отримує сильніший, право на здобич завжди отримує сильніший. Звичайно, виникає думка: а слабкі ж теж мають право на щастя. Звичайно мають. Але погляньмо тверезо без емоцій. Чи зможе будь який вовк вести зграю? Ні лише найсильніший. Зробимо виняток допустимо звичайного вовка до володарювання, і що буде? Зграя або замерзне, або вмре з голоду. У ватажка повинен бути найтонший слух, найгостріший нюх та най витриваліший дух. Отже зрозуміло, що бючись, вовки не здобувають владу насиллям, вони просто наче грають гру, що визначити найсильнішого.
Так само, якщо б хворі і хилі отримували б право на розмноженні, які б народилися діти? Та за невеликий проміжок часу згинули би всі. Це як на сході, винищили червоного вовка, бо він поїдав оленів, яких вони використовували як тяглову силу. В результаті популяція оленів зменшилась майже в два рази. В чім річ? А річ в тім, що вовк поїдав лише тих хто був слабший і відділявся від зграї, і їх легше було спіймати. Переважно це були хворі олені. А коли вовка не стало, хворі олені почали розмножуватись, в результаті зараза розповсюджувалась. Ось так нема в світі нічого просто так.
Сила це не зло. Насилля це зло. Сильною має бути кожна людина. Звичайно відповідно до її можливостей. І те що люди чинять несправедливо, використовуючи силу, це має слугувати для нас лише стимулом щоб стати сильнішим… І більш не грати роль слабшого. Звичайно не користатись тим, але і не дозволяти щоб тобою користались.